Блог 11-А класу. Класовод: Цапенко Віра Олександрівна
22 жовтня відвідали історичний музей, де слухали розповідь Таміли Петрівни Чупак про свою творчість та оглянули виставку картин художника Вороного. Отримали величезне задоволення від спілкування з талановитою письменницею та композиторкою нашого краю, чарівною жінкою Т. П. Чупак.
Бесіду на тему протидії булінгу та попередження правопорушень провели під час зустрічі з представником правоохоронних органів Виноградовою Л.В.
Урок, присвячений трагічним подіям Другої Світової війни
29 вересня 2021 року - 80-ті роковини одного з найжахливіших символів Голокосту – масових розстрілів мирного населення в урочищі Бабин Яр у Києві, вчинені нацистами у 1941-1943 роках. Лише за два дні — 29 та 30 вересня 1941-го року — в урочищі Бабин Яр у Києві розстріляли майже 34 тисячі євреїв.
Перший розстріл відбувся 27 вересня 1941 року, коли було розстріляно 752 пацієнта психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка розміщувалась безпосередньо біля Бабиного Яру. Точне місце розстрілу невідомо.
Передумовою до проведення акції була відверта брехня про участь євреїв у мінуванні та вибухах 24 вересня 1941 року на Хрещатику, внаслідок яких загинули чимало солдатів і офіцерів вермахту.
Наприкінці вересня 1941 р. зондеркоманда захопила дев’ять провідних рабинів м. Києва і наказала їм зробити відозву: “Після санобробки всі євреї і їхні діти, як елітна нація, будуть переправлені в безпечні місця...”.
27-28 вересня на стінах будинків, огорожах і стовпах з’явилися оголошення з текстом українською, російською і німецькою мовами: “Всі євреї міста Києва і його околиць повинні з’явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Дегтярівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо. Хто з євреїв не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян проникне в залишені квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний”. Маса людей, які рухалися з різних районів міста, зливалася в один потік на вулиці Мельникова. У кінці її, біля протитанкового рову, загородженого “їжаками”, була поставлена “застава”, за якою розгорнута похідна канцелярія. Почергово від натовпу відділяли 30-40 осіб і під конвоєм вели “реєструватися”. У людей відбирали всі документи і цінності. Документи в поспіху кидали в мішки а то і просто на землю, де вони лежали товстим шаром. Потім євреїв примушували роздягатися і через проходи в насипі виводили до краю яру, на протилежному боці якого на спеціально обладнаній дерев’яній платформі сидів кулеметник. Під безжалісний вогонь кулемета поліцаї заганяли палицями розгублених, голих, абсолютно знетямлених людей, не даючи їм схаменутися, зорієнтуватися. Розпачливе ридання, крики поліцаїв, благання про допомогу, прокляття катам, молитви, що заглушувалися веселими мелодіями вальсів з гучномовців, гуркотом літака, що кружляв над яром...Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації.
Оцінки щодо кількості жертв.
У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру — приблизно від 70 тисяч до 150 тисяч осіб. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб, згідно висновкам спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.
За даними історика, провідного наукового співробітника Музею історії Києва, відповідального секретаря Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру Віталія Нахмановича, за весь час німецької окупації у Бабиному Яру були розстріляно 90–100 тисяч людей, з них десь 65–70 тисяч євреїв.
Члени волонтерського загону "Поклик" (керівник
Слободяник Л.А.) долучилися до екологічної акції "Побачив,
прибери!"
Учні нашого класу Чернаєнко Артем та Іванов Захар долучилися до акції. Діти пройшлися по
Тясминському каньйоні, зібрали пластикові пляшки, сміття.
Година психолога "Стосунки з батьками".
Анкетування "Ти і твої батьки".
22 вересня 2001 року, в день 60-тої річниці з початку
підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, в
країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом
Президента № 1020/2001 від 30.10.2001.
День партизанської слави відзначається як данина
всенародної поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами в
глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя.
Державне свято, присвячене героям партизанського руху в
Україні, вшановує пам’ять всіх, хто боровся за визволення України від
фашистської окупації. Воно з’явилося в національному календарі і як день
пам’яті, адже проходять роки і прямих свідків того часу стає менше. Але герої
не вмирають. Вони завжди будуть жити в наших серцях.
Сьогодні ми відвідали Кам'янський державний історичний музей. Слухали цікаву літературну композицію, присвячену життю і творчості Лесі Українки,
Цікаві факти :
Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.
Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 – написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.
До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.
Самостійно вивчила 11 мов, в тому числі латину і грецьку. Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки.
У дев’ятнадцять років Леся Українка написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів».
Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії – Берліні, Дрездені, Празі, Відні.
Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).
Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова — їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово — «мистецтво».
Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси – Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.
За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоча сама поетеса себе не вважала гідною й нігтя Франка, оточення вважало її за надзвичайно сильну духом жінку.Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, 
Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.
Смерть наздогнала українську поетесу в місті Сурамі в Грузії 19 липня 1913. Їй було 42 роки. Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі в Києві.
Творчість Лесі Українки - нове пафосне слово не тільки в українській, але й у світовій літературі. Життя поетеси – це легендарний подвиг мужньої і мудрої людини, ніжної й нескореної жінки, геніального митця і борця.
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в невеликому містечку Звягель (нині - місто Новоград-Волинський Житомирської області). Батько письменниці, Петро Антонович Косач, - дворянин, який дуже любив літературу і живопис, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади. Мати, Ольга Петрівна Косач, — дворянка за походженням, поетеса й дитяча письменниця, яка писала під псевдонімом Олена Пчілка, була активісткою українського жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Олена Пчілка займалася всебічною освітою Лесі, підтримкою її творчості та лікуванням.
Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально запрошені для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську. Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші. Маючи за плечима ці знання, геніальна поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них. Писати дівчина почала не досягнувши ще й десятирічного віку. Вірш «Надія» позначено 1880 роком, а вже через декілька років поетичні публікації, підписані псевдонімом Леся Українка, почали з'являтися у пресі регулярно.
Леся Українка взагалі відзначалася прихильністю до тем, пов’язаних із давньою історією, з далекими середньовічними часами. Хоча де б не відбувалися події, зображені в її творах, стосувалися вони виключно сучасності. Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, село Колодяжне, в якому з 1882 року стала постійно мешкати сім'я Косачів, – це ті місця, де минали, можливо, найкращі роки життя юної поетеси. Ці місця дали їй найосновніше – відчуття батьківщини, народу, його традицій і віри.
Все життя, як дорогоцінний скарб, збирала Леся твори народної поезії. Тут вона згодом стала вірним творчим побратимом своєму чоловікові – Клименту Васильовичу Квітці, талановитому музикознавцю. У 1894 році родина поетеси поселяється в Києві.
Починаючи з 1903 року, коли здоров'я Лесі Українки погіршилося, вона майже постійно живе в Грузії. Саме хвороба була причиною того, що поетесі доводилося постійно їздити з надією віднайти те чудове місце чи ліки, які позбавили б її від щоденних фізичних тортур. Лікувалася вона в Болгарії, Італії, Єгипті. Спілкування з людьми, представниками різних націй і народностей, пізнання культур інших народів, з одного боку, розширювало знання, а з іншого давало тверде переконання про самобутність і велич вітчизняної духовної спадщини.
Все життя Лесі Українки – свідоме служіння ідеї братерства. Перекладацька діяльність, популяризація серед українства досягнень світової думки і відкриття України іншим народам – взірцевий приклад подвижництва митця.
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року у курортному грузинському містечку Сурамі. Згодом прах великої дочки українського народу було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі.
ї вірші.
